понедельник, 1 июня 2015 г.

"Спішімо любити…": Ян Твардовський /Jan Twardowski

Моє особисте знайомство з поезією Яна Твардовського почалося з досить сумного приводу – в одному з часописів епіграфом до статті про передчасну смерть відомого українського письменника Юрія Покальчука стояли ось ці рядки:

Спішімо любити люди так швидко відходять
по них лишаються окуляри й черевиків пара
бо все неважливе повзе наче равлик
а важливе швидке і стається зненацька.

Одразу ж вразили удавана простота і справжня глибока мудрість вірша, хоча ім’я поета тоді ще нічого мені не казало… Вже пізніше, у мережі Інтернет, змогла знайти більше інформації про цього незвичайного автора, з поезіями якого згодом заприязнилася назавжди.


Ян Якуб Твардовський (1915-2006) — священик з Варшави, який писав вірші й ніколи не казав про себе, що він — поет, але став, за словами співвітчизників, «найвідомішим ксендзом серед поетів та найвідомішим поетом серед ксендзів».

Народився він 1 червня 1915 р. Почав друкуватися ще в гімназії. Навчався на філологічному факультеті Варшавського університету(навчання було перерване війною, закінчив його лише в 1947 році). У роки війни перебував у підпіллі, допомагав в’язням гетто. Як боєць Армії Крайової брав участь в Варшавському повстанні 1944 року, під час якого, поранений, дивом уникає вивезення до Німеччини.

В 1943 році прийняв рішення стати священиком, після війни вступив до семінарії, закінчив богословський факультет Варшавського університету. В 1948 році прийняв священичі свячення, водночас викладав у школі для дітей з фізичними та розумовими вадами - завжди повторював, що дуже багато від них навчився. А з 1959 року майже на півстоліття стає настоятелем костелу святого Йосифа Обручника Непорочної Богородиці при монастирі ордену Благовіщення Пресвятої Діви Марії (популярна назва - Сестри візитки) у столиці Польщі.

Збірка «Знаки довіри», що вийшла друком у 1970 р., викликала справжню революцію - ніхто раніше не писав так релігійної поезії: з гумором, із парадоксами, з надзвичайною простотою, замилуванням світом:


Вірю в радість ні з того ні з сього
в ангела що впав із неба щоб пограти в сніжки
у серце що хоче всього і ще трішки
в усміх
що хтось собі вигадав решту-решт
і питає навіщо і що далі
у матір що зникла за ворітьми саду 
у Бога без доказів бо Він є насправді 
і дуже не любить про себе теорій


Ця збірка приносить скромному священникові величезну популярність і вписує його до кола найвище цінованих польських поетів. «Ми пишаємося тим, що у нас є Шимборська, ми обожнюємо Мілоша. І ми любимо ксендза Твардовського», - говорять поляки, ставлячи його на один щабель з лауреатами Нобелівської премії. Численні читачі люблять поезію Яна Твардовського за оптимізм, за гумор, за лагідний погляд на світ, у якому поет умів бачити добре й красиве, за любов до всього живого. Наслідуючи святому Францискові Асизькому, Твардовський через любов, яка була у ньому, намагався в покаліченому і зіпсутому гріхом світі повернути колишню райську гармонію, гармонію між Богом, людьми, тваринами й рослинами. Наприклад, пише «Лист до Богородиці»:


у перших рядках повідомляю, що все по-старому
жовта плиска пишається своїм чорним дзьобом
лосось пливе у річку в якій народився
мурашки облизують одна одну як воно й годиться
сарна мальвами лікується вже кашляє менше
ліс такий справжній аж здається примарним
бджола це музика хоч не чула Шопена 
…… 
жодної лусочки не загубить рибина 
вузькохвоста сорока повторює жарти 
речі зберігають пам'ять про покійних 
мою матір пам'ятає чайничок розбитий 
…………. 
пишу листа бо Тебе побачити не можу 
думаю що часом мабуть Тебе чую 
бо звідки ж той шепіт, коли засинаю


Йому дякували ті, кого він знову навчив сміятися й радіти, подолати зневіру, перестати боятися самотності:


У листі не жалійся
не пиши що життя б'є по шиї
безвиходей просто нема на землі 
хоч Бог замкне двері та вікно відчинить
спинися поглянь
спадають із хмар
менші більші нещастя так потрібні для щастя 
у звичайних речей спокою навчайся 
і забудь що ти є коли кажеш що любиш

(«Коли кажеш» Александрі Івановській)



Це про його поезію інший гуманіст і великий поляк, Папа Іван Павло Другий, сказав: «Нехай за мене пише Твардовський». А сам Ян Твардовський писав: 

«Поезія… трохи схожа на розмову людським голосом у добу машин і комп’ютерів. Не може, однак, бути занадто мудра, бо ніхто її не зрозуміє. Тому намагаюся писати вірші прості й стислі, щоб у кількох думках переказати щось важливе, що опирається розпачеві… Сам дивуюся власним віршам, що вони взагалі існують. Наче причастям, хочу ділитися віршами. Можна висловити в них щось добре й сердечне, не затруєне ненавистю, злістю, суперечками. Вірші приносять лад і гармонію. Знезаражують і відтруюють нашу дійсність. Навчають гарного слова. Творять світ, нехай для когось наївний, але посталий з доброї волі».

Ян Твардовський є автором більше 20 поетичних збірок, що перекладені 17 мовами світу. Отримав безліч нагород найповажніших установ, але сам дуже високо цінував лише свій Орден Усмішки - єдину нагороду в світі, яку присуджують діти.

Шукаючи відомості в Інтернеті, я була спершу вражена тим, що вірші Яна Твардовського наводять на своїх сайтах та сторінках представники різних християнських конфесій – католики, протестанти, православні; люди різних країн та різного віку – і поважні, і молодь… Але згодом здивування минуло. Цьому католицькому священикові вдалося подолати межі віку своїх читачів, межі власної країни і Римо-Католицької Церкви. Він не писав для якоїсь однієї групи людей. Єдиним важливим для нього критерієм було людське серце — вразливе, яке шукає істини, доброти, любові і щирості. Він не хотів навертати — але навертав, не хотів нікого вчити — однак учив. Александра Івановська, правонаступниця Яна Твардовського, писала: «Отець Ян не ділив людей на кращих і гірших, важливих і менш важливих, віруючих і невіруючих. Не накидав своїх суджень, оцінок і переконань. Просто проголошував те, в що вірив сам»:



Я не прийшов вас навертати
………..
просто біля вас сяду
розкажу свою таємницю
що я, священик,
вірю Богові як дитина
(«Пояснення») 

Тому ж то, мабуть, в обґрунтуваннях тих численних нагород і мовилось про «приголомшливу простоту форми і глибокий християнський зміст, феномен популярності особливо серед молоді, поезію, приязну до людей, поезію, що несе радість життя і є одним з найвизначніших досягнень польської лірики ХХ століття».


Після всього сказаного вище, ви, сподіваюсь, зрозумієте мою радість, коли при закупівлі книг для нашої бібліотеки я побачила на полиці житомирської книгарні збірку віршів Яна Твардовського «Ще одна молитва» і вже не змогла випустити її з рук - додала до стосу новинок.


Твардовський, Ян. Ще одна молитва [Текст] : [зб. поезій, проповідей] / Я. Твардовський ; пер. з пол., передм. Д. Матіяш. - К. : Грані-Т, 2009. - 279 с.






Але розказати про цю книгу важко. Важко тому, що кожен вірш у збірці заслуговує окремої розмови, читання-перечитування, захоплює простотою форми, ощадливою, але влучною метафорикою і парадоксальністю, абсолютно іншим поглядом на світ від того звиклого, яким ми на нього дивимося. В поезії Яна Твардовського немає дидактики чи виголошення релігійних догм, як у проповіді - він радше ділиться з читачем своїм відчуттям Бога і світу, світу видимого і невидимого у якому до поета промовляє Бог, промовляють рослини, промовляють люди. У якому він - священик - здатний здивуватися вчинком малої дівчинки, яка замовляє молебень за Андерсена; світ, у який може впасти ангел, аби побавитися у сніжки; світ, де Бог може бути не лише всемогутнім, а й усміхненим. Це світ, де щастя і нещастя переплітаються і є неможливими одне без одного, де померлі все ж таки залишаються близькими, відходять і не відходять водночас. У цьому світі є різні самотності, є різні любові, але єдина і справжня - та, що веде до Бога:


Полюбити людину щоб стати самотнім
бути із найближчим
аби стати далі

нічого

так треба

бо така дорога
насправді це щастя
відкриються очі
людської любові зупинка убога
любити людину щоб прийти до Бога
(«Полюбити»)

Усе своє життя Ян Твардовський хотів писати вірші, котрі би протистояли розпачеві. Він чудово усвідомлював, що такі твори дуже потрібні в нинішньому світі, сповненому розчарувань, депресії та незадоволення. Тому уся його творчість сповнена надії та пошуку євангельського сенсу в самотності, минущості, уявній несправедливості:

Якби в усіх було по чотири яблука
якби усі були здорові як коні
якби усі були однаково беззахисні у любові
якби у кожного було те саме
то ніхто нікому не був би потрібний
Дякую Тобі за те що справедливість Твоя
це нерівність
те що маю і те чого я не маю 
навіть і те що нема кому дати 
завжди комусь потрібне 
ніч існує для того щоб день існував 
пітьма щоб зірка світила 
є остання зустріч і перша розлука 
молимося бо хтось інший не молиться 
віримо бо інші не вірять 
помираємо за тих що не хочуть помирати 
любимо бо у інших захолонуло серце
(«Справедливість»)

При цьому він був здатний розрядити конфлікт жартом, роззброїти напруженість усміхом, дивитися на драму з гумором:

Я боявся зір гіршає - не зможу читати
пам’ять слабшає - писати не вдасться
тремчу мов загорожа яку вітер колише
- Дякую Боже бо подав мені лапу
пес що книжок не читає і віршів не пише
(«Боявся»)

Цілком згодна зі словами, що пише у передмові до цієї збірки перекладачка Дзвінка Матіяш: «За віршами отця Яна можна скучати, кожен його текст можна перечитувати дуже багато разів, відкриваючи нові й нові пласти. До цих текстів можна повертатися і з цими текстами можна дружити… адже той спосіб, у який отець Ян ділиться своїми текстами, ділиться пережитим, врешті-решт своїм життям, - вражає своєю щирістю й глибиною».

Ян Твардовський був автором не лише ліричних творів. Писав також роздуми на євангельські теми, фейлетони, анекдоти, оповідання та вірші для дітей, спогади, біографічні інтерв'ю-книги; кількасот інтерв'ю опубліковані на сторінках польських часописів та газет. Деякі фрагменти прози увійшли і до збірки «Ще одна молитва»:

«Почуття гумору – це Божий дар. Людина, що здатна всміхатися і має почуття гумору, навіть у хвилину відчаю бачить Бога, надію і перемогу добра… святі люди любили сміятися, в тому числі з себе. Здатність приймати жарти щодо себе – це ознака смирення».

«Любов – це не лише почуття, а й тяжка праця, а закохані про це ще не знають, коли шепочуть: «Моя трояндо, моя квіточка пахуча», - так, наче вчили тільки ботаніку. А потім, за багато років, кричать гнівно: «Ти осле, ти баране, ти верблюде», - так, ніби вчили тільки зоологію…
Постійно чогось вчимося: іноземної мови, дзюдо, добрих манер. Вчитися ніколи не пізно. Вчимося любити, щоб перевіряти себе».


«Щастя треба шукати у самих собі, не думати про щастя тільки для себе, бачити його у переборенні егоїзму, в чуйності розуміння іншої людини, у праці для інших… Тоді воно прийде саме, навіть якщо б ми і не назвали його щастям. Ганс Христіан Андерсен хотів бути актором. Нарікав, що йому це не вдається. А зрештою став автором казок, що перекладені на всі мови».

«Часто ті, хто доживає до старості й переживають самотність, забувають, що це також покликання, з яким треба вистояти. Покликання святого Іоанна, улюбленого учня Христового - коли він був уже ветхим старцем і залишився зовсім сам, тоді писав: «Любіть одне одного, бо це найважливіше». Бог дає старість, самотність і непорозуміння, які часто оточують людину, щоб вона переживала це все в любові до Бога».

18 січня 2006 року не стало серед нас Яна Твардовського, але його слова й надалі допомагають у пошуках надії та сенсу життя. 

Якщо ви скучили за доброю, м’якою, зворушливою, але сучасною поезією, то книга віршів польського священика «Ще одна молитва» – саме для вас. Запрошую до нашої бібліотеки, де ви самі зможете познайомитись і, я впевнена, подружитися з чудовими поезіями Яна Твардовського. 


За власними відчуттями, матеріалами з мережі Інтернет і книги "Ще одна молитва"


Это сообщение является одним из самых популярных в этом блоге, поэтому, к 10й годовщине памяти Яна Твардовского привожу, с изменениями и дополнениями, его русскоязычный вариант.

Ще вірші Яна Твардовського у цьому блозі:

Ян Твардовский: О ребятах и зверятах
Про книгу Яна Твардовського "Гербарій"

Комментариев нет:

Отправить комментарий